“The Church is alive! It is not walls - it is life in action, in the manifestation of love and mercy toward every person.” - Archbishop Daniel

With the paternal blessing of His Eminence Metropolitan Antony, the Ukrainian Orthodox Church of the USA has embraced one of the most painful yet holy missions of our time: ministering to refugees and displaced persons of Donbas. At the forefront of this mission is His Eminence Archbishop Daniel, who, with the prayerful encouragement of Metropolitan Antony, oversees shipments of food, medicine, and hygiene products from the United States to Ukraine, coordinating with clergy, volunteers, and lay faithful on the ground.

This is not simply humanitarian aid. It is a ministry of presence, of Christ’s mercy made tangible. It is the Church as a living body - carrying bread, whispering prayers, and extending the hand of love to those who have lost everything.

In the village of Lykhivka, in the Dnipropetrovsk region, rows of displaced persons gather outside the small Transfiguration Church. They are families who fled Donetsk and Pokrovsk, mothers with infants bundled in blankets, and elderly grandmothers leaning on canes. Their faces are lined not only by age but by the shadows of war.

When the truck arrives, they break into quiet tears of gratitude. The packages are not large - flour, sugar, cooking oil, pasta, soap, and simple hygiene items - but for those who have nothing, they are treasures. Some children laugh as they receive small pieces of chocolate.  Others clutch crayons and notebooks, reminders that learning can survive even in exile.

Fr. Serhii, the rector of the parish - himself displaced from Pokrovsk - greets the volunteers: “This is more than bread for us. This is hope. These packages tell us that we are not forgotten, that our brothers and sisters across the ocean pray for us and carry us in their hearts.”

In Samar, a town whose very name means “watchful,” a modest humanitarian hub becomes a place of pilgrimage for hundreds. After every liturgy, the line forms: widows, pensioners, mothers with strollers, teenagers who look far older than their years. Each waits patiently for a package of food, medicine, or hygiene products.

It is here that Very Rev. Fr. Kostyantyn Kuznetsov, his wife Natalia, and their son Dmytro serve tirelessly, with the blessing of His Eminence Metropolitan Serhii of Donetsk. Together, they embody what it means to live the Gospel.

Fr. Kostyantyn explains: “When a displaced mother, holding her infant, receives baby food and medicine, her eyes fill with tears not only because of relief but because she feels seen. This is the Gospel in action - mercy clothed in human hands and human hearts.”

Dobrodiyka Natalia speaks softly with women who are too ashamed to ask for help. Dmytro, strong and cheerful, carries boxes up staircases to the homes of the elderly. For them, this is not charity; it is discipleship, the daily carrying of Christ’s cross in service to His little ones.

The journey to Kharkiv is long. Roads are pocked with the memory of shelling. The air still carries the smell of burned buildings. Yet here too, displaced families from Donetsk have settled, clinging to what little they can salvage of life.

One elderly man, his hands trembling as he receives a loaf of bread, whispers: “I had everything - a house, land, a car. Now I have nothing. Only my faith remains. And today you remind me that God still provides.”

Archbishop Daniel reflects after such encounters: “It is not enough to believe in God; we must also believe Him - entrust our whole life to His providence. He calls us to mercy, to love, to action. In every package of food, in every word of hope, we proclaim that the Church is not silent in the face of suffering.”

The city of Dnipro has become a lifeline for thousands. Every day, families arrive from Donbas with nothing but the clothes on their backs. They step off buses confused, hungry, and afraid. Many are elderly, many are mothers with children, and some are orphans who cling to strangers’ hands.

From Dnipro, caravans of aid flow outward - to Samar, to Lykhivka, to Kharkiv, to villages scattered across the region. It is a river of mercy, sustained by donations from the faithful of the UOC of the USA and carried by the hands of countless volunteers.

The work is not only material. It is deeply spiritual. In every visit, Archbishop Daniel insists that prayer and encouragement accompany the packages. “Our goal is to support not only materially, but also morally and spiritually - to speak a word of hope, to show a person that they are not alone, to strengthen their faith, and to give ourselves to God.”

Fr. Kostyantyn echoes this: “We cannot take away all the pain of war, but we can lighten it by carrying each other’s burdens. And in that moment, Christ Himself is present.”

Above all, it is the children who reveal the holiness of this ministry. Their laughter when receiving a sweet, their wide eyes as they open a small box of crayons, their smiles as they bite into a piece of fruit - these are glimpses of resurrection amid the ruins.

For a child who has lost home, school, and perhaps even parents, a toy or a notebook is more than a gift. It is a message: you are loved, you are remembered, you belong to us.

Archbishop Daniel concludes: “In the faces of children receiving a small piece of candy, in the smile of an elderly mother as she receives bread and soap - there is the Kingdom of God breaking into our midst.”

As the war rages on, the suffering multiplies. More children become orphans. More elderly despair. More families cross borders into exile. And yet, the Church does not abandon her children.

With the blessing of Metropolitan Antony, under the leadership of Archbishop Daniel, and with the faithful service of Fr. Kostyantyn, Natalia, and Dmytro, the Ukrainian Orthodox Church of the USA will continue to bring light into this darkness.

But the work is great, and the call is urgent. Donations, prayers, and support remain vital.

Let us not grow weary in doing good. Let us continue to give, to pray, to serve. Each donation, each parcel, each prayer is a seed of hope planted in the soil of suffering.

Together, under the blessing of our hierarchs, we can ensure that the faces of innocent children will continue to shine with joy when they receive bread, a warm blanket, or simply the knowledge that someone across the ocean remembers them and loves them.

One day, when peace returns, those seeds will bloom into lives rebuilt, into the laughter of children no longer afraid, into families restored. Until that day, the Church walks with her people, carrying Christ into the ruins of war - and finding Him already there, in the tears and in the joy, in the hunger and in the hope.

May the Lord bless all who extend their hands in compassion, and may the witness of the Ukrainian Orthodox Church of the USA remind the world that love is always stronger than despair.

«Церква жива! Це не стіни - це життя в дії, у вияві любові й милосердя до кожної людини». - Архієпископ Даниїл

З батьківським благословенням Високопреосвященнішого митрополита Антонія Українська Православна Церква США взяла на себе одну з найболючіших, але водночас і святих місій нашого часу: служіння біженцям і переселенцям Донбасу. На чолі цієї місії стоїть Високопреосвященніший архієпископ Даниїл, який з молитовним підкріпленням митрополита Антонія координує відправку харчів, ліків і засобів гігієни зі США в Україну, співпрацюючи зі священнослужителями, волонтерами та мирянами на місцях.

Це не просто гуманітарна допомога. Це служіння присутності, служіння видимого милосердя Христового. Це Церква як живе тіло - що несе хліб, шепоче молитви й простягає руку любові тим, хто втратив усе.

У селі Лихівка Дніпропетровської області збираються ряди переселенців біля маленького храму Преображення. Це родини, які втекли з Донецька й Покровська, матері з немовлятами, загорнутими в ковдри, та літні бабусі з палицями. Їхні обличчя позначені не лише роками, а й тінями війни.

Коли прибуває вантажівка, вони стримано плачуть від вдячності. Пакунки невеликі - борошно, цукор, олія, макарони, мило та прості засоби гігієни, - але для тих, хто не має нічого, вони стають скарбами. Діти сміються, отримуючи маленькі шматочки шоколаду. Інші тримають у руках олівці й зошити - нагадування про те, що навчання може тривати навіть у вигнанні.

Отець Сергій, настоятель парафії, сам переселенець із Покровська, зустрічає волонтерів: «Для нас це більше, ніж хліб. Це - надія. Ці пакунки говорять нам, що ми не забуті, що наші брати й сестри за океаном моляться за нас і носять нас у своїх серцях».

У Самарі, місті, назва якого означає «пильний», скромний гуманітарний осередок перетворюється на місце паломництва для сотень людей. Після кожної літургії вибудовується черга: вдови, пенсіонери, матері з візочками, підлітки, які виглядають набагато старшими за свої роки. Кожен терпляче чекає на пакунок із харчами, ліками чи засобами гігієни.

Тут невтомно благодійно служать митрофорний протоієрей Костянтин Кузнєцов (із Костянтинівки), його дружина Наталя та їхній син Дмитро - з благословення Високопреосвященнішого митрополита Сергія Донецького. Вони втілюють, що означає жити Євангелієм.

Отець Костянтин пояснює: «Коли переселена мати, тримаючи немовля, отримує дитяче харчування та ліки, її очі наповнюються сльозами не лише від полегшення, а й від відчуття, що її бачать. Це Євангеліє в дії - милосердя, втілене в людських руках і серцях».

Добродійка Наталя лагідно розмовляє з жінками, які соромляться просити про допомогу. Дмитро, сильний і веселий, носить пакунки сходами до домівок літніх людей. Для них це не благодійність; це - учнівство, щоденне несення Хреста Христового в служінні Його малим.

Дорога до Харкова довга. Дороги зранені спогадами обстрілів. У повітрі досі відчувається запах обгорілих будівель. Та навіть тут оселилися родини з Донеччини, чіпляючись за рештки життя.

Один літній чоловік, руки якого тремтять, отримуючи буханець хліба, шепоче: «Я мав усе - дім, землю, машину. Тепер не маю нічого. Лише віра залишилася. А сьогодні ви нагадали мені, що Бог усе ще піклується».

Архієпископ Даниїл: «Мало просто вірити в Бога; потрібно ще й вірити Йому - довіряти все своє життя Його промислу. Він кличе нас до милосердя, до любові, до дії. У кожному пакунку з харчами, у кожному слові надії ми проголошуємо, що Церква не мовчить перед лицем страждання».

Місто Дніпро стало рятівною артерією для тисяч. Щодня сюди прибувають родини з Донбасу з нічим, окрім одягу на собі. Вони сходять із автобусів розгублені, голодні й налякані. Багато з них - літні, багато - матері з дітьми, а дехто - сироти, які тримаються за руки незнайомців.

Із Дніпра каравани допомоги розтікаються далі - до Самари, до Лихівки, до Харкова, у розкидані по області села. Це ріка милосердя, яку живлять пожертви вірних УПЦ США й несуть руки незліченних волонтерів.

Ця праця не лише матеріальна. Вона глибоко духовна. Під час кожного відвідування архієпископ Даниїл наполягає, щоб пакунки супроводжувалися молитвою та словами підбадьорення: «Наша мета - підтримати не лише матеріально, а й морально й духовно - сказати слово надії, показати людині, що вона не самотня, зміцнити її віру й віддати самих себе Богові».

Отець Костянтин підкреслює: «Ми не можемо забрати весь біль війни, але можемо полегшити його, несучи тягарі один одного. І в той момент Сам Христос присутній».

Найбільше святість цього служіння розкривають діти. Їхній сміх, коли вони отримують цукерку; їхні широко розкриті очі, коли відкривають коробочку з олівцями; їхні усмішки, коли куштують фрукт - це проблиски воскресіння серед руїн.

Для дитини, яка втратила дім, школу чи навіть батьків, іграшка чи зошит - більше, ніж подарунок. Це послання: тебе люблять, про тебе пам’ятають, ти належиш нам.

Архієпископ Даниїл підсумовує: «В обличчях дітей, які отримують маленький шматочок цукерки, в усмішці літньої матері, коли вона бере хліб і мило - там являється Царство Боже посеред нас».

У той час, як війна продовжує лютувати, страждання множаться. Більше дітей стають сиротами. Більше літніх людей впадають у відчай. Більше родин переходять кордони у вигнання. І все ж Церква не залишає своїх дітей.

З благословення митрополита Антонія, під проводом архієпископа Даниїла та завдяки вірному служінню о. Костянтина, Наталі та Дмитра Українська Православна Церква США продовжує приносити світло у цю темряву.

Але праця велика, і покликання невідкладне. Пожертви, молитви й підтримка залишаються життєво необхідними.

Не втомлюймося творити добро. Продовжуймо жертвувати, молитися, служити. Кожна пожертва, кожен пакунок, кожна молитва - це зерно надії, посіяне в ґрунт страждання.

Разом, під благословенням наших ієрархів, ми можемо забезпечити, щоб обличчя невинних дітей і надалі сяяли від радості, коли вони отримують хліб, теплу ковдру чи хоча б знання про те, що хтось за океаном пам’ятає їх і любить.

Одного дня, коли повернеться мир, ці зерна проростуть у відновлені життя, у сміх дітей, які більше не бояться, у відроджені родини. А доти Церква йде поруч зі своїм народом, несучи Христа в руїни війни - й знаходячи Його вже там: у сльозах і радості, в голоді й у надії.

Нехай Господь благословить усіх, хто простягає руку співчуття, а свідчення Української Православної Церкви США нагадує світові, що любов завжди сильніша за відчай.